Спочатку ми сіли за цю статтю, щоб описати, як почуваємося на відстані, як працюється у La Sagrada Família у Барселоні або в Europe Square в Батумі. Але поступово, отримуючи відповіді від наших тіммейтів, ми побачили, що вектор позитиву іноді змінюється: хтось пише про краєвиди з балкона, а хтось – про втечу через стрілянину та вибухи. Ми зрозуміли, що ще встигнемо колись повноцінно написати про те, як круто приходити на дзвони з видом на Ейфелеву вежу, але поки що зібрали кілька різних історій (і важких, і ні) від моджемерів. Кожен із них розповість про себе, свої емоції та почуття.
- Лізель, Brand Content Creator. Батумі, Сакартвело
Релокація – це гучне слово (правильніше – «вимушена втеча»). У цій втечі мені вдається працювати і біля моря в Батумі, і на балконі в Тбілісі, і десь у поїзді по дорозі з одного міста в інше. З собою завжди ноутбук, навушники, відкриті вкладки (мільйон штук).
Але до цього шаленого темпу швидко звикаєш або намагаєшся звикнути, знаючи, що є хлопці з нашої компанії, які працюють під звуки сирен та вибухів.
Лізель зітхає
І так прокидаєшся щоранку, сідаєш за чергове завдання і сподіваєшся, що колега Віка вийде на зв’язок після ще одного обстрілу.
А в іншому так, як у всіх: підвестися, вмитися, увімкнути гаджет, перевести погляд на годинник. А вже – хоп – і кінець робочого дня. І так щодня – з понеділка до п’ятниці. Але не монотонно, а бадьоро, із задоволенням. Найчастіше – в українському кафе, де подають вершкове пиво (як для Гаррі Поттера).
Десь між вершковим безалкогольним пивом та проєктами ходжу волонтерити, стою з прапором на Площі Європи в Батумі, збираю разом із друзями донати для ЗСУ, плету маскувальні сітки. Тому я не релокуюсь, а ховаюся: закопуюся вдома з ноутбуком, працюю-працюю-працюю, далі дістаю прапор і сподіваюся, що весь цей жах якось зітреться з нашою перемогою.
- Габріела, Support Teamlead. Мілан, Італія
Трохи більше як місяць тому в мене була чергова зміна локацій, пейзажів та інтер’єрів – від пляжного сонячного колориту іспанського півдня на не менш колоритний міський урбанізм, архітектуру, гастрономічні та інші захоплення італійської півночі. Через життєві обставини я та моє робоче місце (ноутбук) тепер перемістилися до Мілана.
Поки що відчуття найрізноманітніші, а процес звикання до нової країни, мови та місця перебуває в найактивнішій фазі. Але потрібно сказати, що на цей момент позитивних вражень набагато більше. Значна частина пов’язана, зокрема, з тим, що після майже восьмирічного досвіду sharing with flatmates з’явилася «своя» квартира, а не просто кімната.
Мій внутрішній домосід-інтроверт дуже радий можливості облаштування свого лампового і затишного куточка і, найважливіше, комфортного способу життя та рутини на відстані, коли будинок перетворюється на твій офіс.
Габріела сміється
Після перших днів хаосу переїзду вдалося збудувати колишню рутину з додаванням нових елементів. Через вечірній графік змін усе життя, що не є роботою, вкладаю в ранкові години, які присвячую спортзалу, мовним курсам, супермаркетам тощо.
Буду й надалі проводити апгрейди робітничо-домашнього місця. Сподіваюсь у майбутньому врізноманітнити життя офлайн-зустрічами з колегами.
- Рома, Recruiter. Клуж-Напока, Румунія
Вітання! А я вам розповім про Румунію та місто Клуж-Напока! Румунія – це не тільки країна вампірів і циган (улюблений стереотип), а й країна з надзвичайно красивою природою та архітектурою.
Окремі пункти, які заслуговують на увагу:
Румунія відома своїми дивовижними середньовічними замками. Найбільш знаменитими є замки Пелеш і Бран (асоціюється з легендарним графом Дракулою).
Карпати. Усім, хто мешкає в Україні, Карпати відомі, бо проходять і через Румунію, і через Україну. Карпати ідеально підходять для активного відпочинку, піших прогулянок, гірських лиж та альпінізму.
Щодо міста, в якому я перебуваю.
Клуж-Напока вважається культурною столицею Румунії та одним із важливих центрів культури та освіти в країні. Тут найбільше ІТ-шників, а в румунських фільмах, коли показують мажорів на дорогих машинах, кажуть, що ті обов’язково з Клуж-Напоку.
Що можу сказати, проживши рік у місті?
Нерухомість. Оренда квартир тут досить хаотична: чим ближче до центру – тим дорожче.
Інфраструктура. Прекрасна доступність громадського транспорту, а невисоке навантаження на дорогах дозволяє комфортно рухатися містом.
Люди: прекрасні та доброзичливі, але це відмінна риса міста (в Бухаресті з цим дуже сумно). На початку війни дуже багато людей пропонували допомогу та підтримку. Через весь цей час людям так само не однаково.
Ціни на продукти є дуже близькими до цін в Україні. Всі продукти, які ми любимо, є. Складно лише з гречкою – її потрібно шукати в окремих магазинах на кшталт «правильного харчування».
Загалом я дуже радий, що потрапив сюди. Місто – не мегаполіс (300 тис. осіб), тому це його плюс. Чистий, гарний, для дозвілля. Радий бачити в гостях, якщо хтось буде проїздом)
Всім добра!
P.S: Харків все одно крутіший❤️
P.P.S: Ну й ось фото мого робочого місця. У мене їх насправді два. Друге – для релаксу і коли хочеться подивитися, як хлопці грають у теніс)
- Валя, HR BP. Котор, Чорногорія
До початку війни стрічка новин не радувала, а звідусіль говорили про напад. Факти давали впевненість на 90%, що щось буде, але ніхто не думав, що це повномасштабна війна.
Ми зібрали всі документи в одному місці. Машина завжди була з повним баком, ми зняли невелику суму грошей. Рідні не хотіли вірити, а ми з чоловіком їм здавалися тривожними фриками.
Прокинулися від дзвінка мами 24 лютого. Зв’язок був жахливий, уривчастий. Вона сказала, що війна. Мама попросила поїхати без неї, говорячи: «Їдьте самі, ми в іншому кінці міста, на мосту вже затор, не проїдете». Це було найважчим рішенням у житті – їхати без них.
Пам’ятаю, як паралельно зі швидкими зборами дзвонила Насті, CEO Ірі, Лізі, Ромі (тіммейти MOJAM), щоб хоч когось розбудити та зрозуміти, що з ними.
Поїхали не основною дорогою, а через Гостомель. Вдалося дивом проскочити, бо поліція вже приїхала, а військові встановлювали блокпости. За нами вже почав утворюватися затор. Це жахливо, коли їдеш і знаєш, що позаду – на заправках та в натовпі – кілометрові черги з людей, які не проїдуть.
Їхали, не перестаючи плакати, слухали радіо, дзвонили всім. Створили тоді Telegram-канал «Україна» для наших моджемерів. Ми тоді з Настею (office-manager) обдзвонювали всі можливі автопарки та шукали автобуси, щоб вивезти хлопців із Харкова за будь-які гроші. Максималка була, якщо не помиляюсь, 300 тис. грн за автобус. Ми були згодні, але зрештою з’ясувалося, що бензину все-таки немає.
Було дуже страшно, коли їхали через ТЕЦ – там ще поруч чи військова частина, чи щось таке. А в небі над нами та трасою летіли два літаки. І незрозуміло, чи це були наші, чи ні. Де було можливо, «топили» просто на максимум, не дивлячись на знаки та камери.
У якийсь момент зрозуміли, що в нас практично немає води – всього 0,5. Тут ми прорахувалися, бо зупинилися її купити та помітили, що в кишенях лише 11 грн. Трохи пізніше зрозуміли, що не доїдемо просто фізично, а наш собака, який і так не любить їздити в машині, просто ніякий. Почали обдзвонювати готелі у Львівській області. Пощастило знайти номер у Львові, де готові прийняти з собакою. Нас зустрів господар і розповів, де ховатися в разі сирени, дав пару пляшок води.
Перше, що зробили, – це поставили на зарядку телефони, павербанки, увімкнули новини, обдзвонили рідних. Душ був 2-хвилинний, спати не хотілося. За цей час ми чотири рази спускалися у притулок, на паркування. Сидіти було ніде, холодно, всі розгублені та дзвонили рідним. Потрібно віддати належне власникам готелю, які ходили та будили людей під час сирени; давали воду; пропонували будь-яку допомогу; вранці поїли кавою/чаєм та давали бутерброди; підказали, куди краще поїхати заправитися, де можна купити їжі, як краще проїхати до Карпат, якою дорогою.
Їхали довго. Можу сказати, що якщо за три доби години 3-4 поспали, то це дуже добре. Іноді здавалося, що ти ніби в тумані.
Власник готелю в Карпатах також дзвонив щодня, щоб звіритись, будемо/не будемо, де ми, щоб (якщо що) віддати номер іншим людям. Зустріли, запитали, чи потрібна допомога, розповіли, що та як. А я не їла три доби (просто не могла) та тільки пила воду. Чоловік через це вже почав нервувати. Я мозком розуміла, що треба їсти, але не могла фізично, оскільки все думала, що з родиною, рідними.
Робоче життя
Можу сказати, що нам навіть пощастило, оскільки номер був на чотирьох людей, була мінікухня. Багато наших друзів жили в «бабусиних» будинках, де дровами треба було грітися, а їжу – готувати в печі. В когось взагалі нічого не було.
Рятувала робота, яка не давала збожеволіти та допомагала відволіктися. Усі наші ділилися корисною інформацією, новинами, звірялися – чи все гаразд, де прилетіло і чи живі. Десь через два-три тижні зрозуміли, що хочемо телефонувати не лише нашій команді, а й всім, бо потрібно виговоритися, поділитися емоціями, дізнатися, що в кого і як (не тільки в особистих та листуванні). Тоді щоп’ятниці організували «П’ятничні обіймашки». Це суто посиденьки-поболталки, які трохи заспокоювали та відволікали, пізніше трансформуючись в «А давайте пограємо в Among Us», а потім і в повноцінні турніри з CS:GO.
За весь цей час, мабуть, пожили у 25-и квартирах. Це якщо враховувати, де зупинялися, коли їздили додому та назад.
Нині життя на паузі у глобальному плані. Обрій планування звузився, а ще дуже хочеться додому. Сумуємо за звичною їжею. Борщ ми, звісно, варимо, а от пельмені довелося робити самим.
Тривога так і залишилася в моменти обстрілів, це нікуди не подінеться. Однак намагаєшся тримати себе в руках, допомагати рідним та близьким.
Віримо у ЗСУ. Перемога буде за нами!
- Післямова від MOJAM
Ось такий лонгрід несподівано виник у липні, але ми раді, що він вийшов таким, яким є: десь трохи екскурсійним, десь страшним, десь бадьорим. На жаль чи на щастя, життя – це все ще життя, де не можна красиво відфотошопити реальність або відкрити гайд, щоб дізнатися, а що там буде далі. Ніхто з нас цього і не знає, але в одному ми впевнені точно: якщо триматися разом, більше вірити в ЗСУ, більше донатити, волонтерити, плести маскувальні сітки, нагадувати світові, що війна ще йде, то колись весь цей жах скінчиться.
Це була перша стаття з серії «War Relocation». Ми й надалі збиратимемо з моджемерами їхні історії, страхи, переживання, очікування від майбутнього. Сподіваємося, що всі ці лонгріди відгукнуться у вашому серці.
Все буде MOJAM!
